O Festiwalu Kultury „Ukraińska Wiosna” w Poznaniu z tłumaczem przysięgłym języka ukraińskiego, byłą wieloletnią wykładowczynią języka ukraińskiego na UAM, aktywistką, wolontariuszką i organizatorką corocznego festiwalu Ukraińska Wiosna w Poznaniu Anną Chraniuk rozmawia Marta Chudzik

Marta Chudzik: Od czego zaczęła się wiosna, to znaczy Ukraińska Wiosna w Poznaniu?

Anna Chraniuk: Gdyby w Poznaniu nie otworzono Konsulatu Honorowego Ukrainy, to nie wiem, czy dzisiaj rozmawiałybyśmy o Ukraińskiej Wiośnie. Festiwal jest „dzieckiem” pana Łukasza Horowskiego. Niejedną godzinę spędziliśmy wspólnie z mężem na rozmowach z panem Łukaszem, żeby znaleźć najlepszy sposób na pokazanie kultury ukraińskiej mieszkańcom Wielkopolski.

Na realizację każdego projektu potrzebne są pieniądze. Mniejsze czy większe, ale bez nich niczego nie da się zrobić. Na duży projekt, który nam się marzył, trzeba było środków finansowych, które mogła otrzymać organizacja, ale nie konsulat honorowy. Właśnie to zadecydowało o powołaniu Stowarzyszenia Społeczno-Kulturalnego „Polska-Ukraina” w Poznaniu, które już po raz jedenasty organizuje Festiwal Kultury „Ukraińska Wiosna”. Naszym priorytetem od początku był wysoki poziom artystyczny festiwalu. Profesjonalizm w najlepszym znaczeniu tego słowa jest punktem wyjściowym każdej edycji. Na pierwszą Ukraińską Wiosnę zaprosiliśmy wybitnych śpiewaków ukraińskich – solistów Teatru Wielkiego w Odessie, Filharmonii Odeskiej, którzy w Wadze Miejskiej dali znakomity koncert pieśni i romansów ukraińskich. Gościliśmy Teatr im. Łesia Kurbasa ze Lwowa, grupę muzyczną „Perkałaba” z Iwano-Frankiwska, fantastyczny zespół taneczny „Junist” ze Lwowa. Na dziedzińcu Muzeum Archeologicznego zorganizowaliśmy wystawę rzeźby Wiaczesława Boreckiego. To był dopiero początek.

W 2008 roku, kiedy festiwal wystartował, w Poznaniu nie było jeszcze tak dużo Ukraińców – wnioskuję, że grupą docelową byli Polacy.

Tak! Zdecydowanie tak, polski odbiorca. Pan Łukasz (zmarł w 2011 r. – przyp. red.) był Polakiem, jego głównym celem było pokazanie ukraińskiej kultury polskiemu społeczeństwu, w jego ojczyźnie – w Wielkopolsce. Mimo że obecnie w Poznaniu mieszka wielu Ukraińców, Polacy są nadal numerem jeden. Wśród moich znajomych, Polaków, jest wielu takich, którzy każdej wiosny pytają o program festiwalu i zapraszają swoich przyjaciół. Ukraińcy z kolei chcą choćby namiastki swojej ojczyzny, domu rodzinnego, więc wielu z nich angażuje się w organizację festiwalu jako wolontariusze albo uczestniczy w charakterze widza-słuchacza.

Anna Chraniuk podczas X Festiwalu Kultury Ukraińska Wiosna (maj 2017), fot. Michał Antoniewicz

Czy podczas pierwszej edycji polski odbiorca był w ogóle zainteresowany ukraińską kulturą? Poznań wydaje mi się bardziej zainteresowany kulturą zachodnią niż wschodnią.

Mieszkam w Poznaniu od 1991 roku. Właśnie wtedy w Instytucie Filologii Rosyjskiej UAM został powołany Zakład Ukrainistyki, który stał się „oazą” życia ukraińskiego w Poznaniu. Studenci ukrainiści, w większości Polacy, z reguły byli zainteresowani wszystkim, co wiązało się z Ukrainą. Do 2008 roku, roku inaugurującego Festiwal Kultury „Ukraińska Wiosna”, absolwentów tego kierunku było już sporo, z każdym rokiem zwiększała się liczba entuzjastów.

Jeżeli mówić o ludziach, którzy stworzyli i tworzą festiwal…

…to była grupa założycieli Stowarzyszenia Społeczno-Kulturalnego „Polska-Ukraina” w Poznaniu. Żeby założyć takie stowarzyszenie, potrzeba było 15 osób – co nie stanowiło problemu. Znaleźli się wśród nich pan Łukasz Horowski z rodziną, ja z mężem i synem, studenci oraz ich przyjaciele i znajomi. Poznańscy ukrainiści nie ukrywali swojej miłości do „ukraińskiego” i to właśnie oni stali się siłą napędową Ukraińskiej Wiosny. Trzeba wymienić: Ryszarda Kupidurę wraz z małżonką Julią, Olę Kuźmicz, Iwonkę Stasiak, Kasię i Igora Kseniczów, a także Emilię Mielewską, Irynę Borkowską, Marianę Kril, Annę Demczur. Do „starej ekipy” dołączyli: Weronika Wardzyńska, Tomasz Stryczniewicz, Agnieszka Lewandowska, Regina Grygiel, Maria Andruchiw i Marta Chudzik. Oczywiście nie zapominamy o Witoldzie Horowskim ‑ konsulu honorowym Ukrainy w Poznaniu, Prezesie Stowarzyszenia „Polska-Ukraina”.

Czy spodziewaliście się, że festiwal zajmie tak ważną pozycję w życiu kulturalnym Poznania?

Nie, nikt nie oczekiwał. W zeszłym roku świętowaliśmy mały jubileusz ‑ dziesięć lat. Kiedy zaczynasz coś robić, myślisz tylko o tym, żeby wszystko wyszło jak najlepiej. Udało się? To powtórzmy za rok! Kiedy w 1997 roku robiłam ze studentami pierwszą kutię, przygotowaliśmy około 3 litrów pszenicy z makiem, miodem i orzechami. Nie myślałam wtedy, że powtarzane każdego roku spotkanie wigilijne będzie spotkaniem 150‑200 osób, dla których przygotowujemy około 60 litrów kutii. Mam nadzieję, że Ukraińska Wiosna również dotrwa przynajmniej do 20 edycji.

„Siła napędowa” Ukraińskiej Wiosny, fot. Stepan Rudik

W ostatnich latach do Poznania przyjechało dużo Ukraińców, wielu studentów i młodzieży z Ukrainy. Czy w związku z tym będzie więcej wolontariuszy?

Tak, w tym roku zgłosiło się ich wielu. W ostatnich latach wolontariuszy brakowało. Dobrze, że młodzież chce działać dla jakieś idei. Mieszkanie w obcym kraju nie jest łatwe i ci, którzy przyjeżdżają, zazwyczaj szukają ludzi ze swojej ojczyzny. To normalne. Ale również są tacy, którzy się asymilują i nie interesują się niczym, co przypomina ojczyznę.

Kiedy w latach 2013‑2014 zmieniała się sytuacja polityczna w Ukrainie, festiwal zmienił trochę swój początkowy kierunek. Wojna odbiła się w programie Ukraińskiej Wiosny. Pojawiły się wystawy dotyczące Euromajdanu i wojny w Donbasie; organizowano spotkania, które miały różny stosunek do tych wydarzeń. Wtedy festiwal z projektu kulturalnego stał się bardziej społeczny. Priorytetem stała się pomoc wszelkimi dostępnymi sposobami.

Priorytet i cele Ukraińskiej Wiosny nie zmieniły się. Pomocą zajmowało się Stowarzyszenie Społeczno-Kulturalne „Polska-Ukraina” w Poznaniu. Był to czas, kiedy należało pokazać społeczeństwu, że nie tylko kultura jest ważna. Że wartości społeczne są niezwykle istotne, tym bardziej w tak trudnym dla Ukrainy okresie. Zorganizowaliśmy szereg akcji społecznych, między innymi „Śpioch” – zbieraliśmy ubranka i kosmetyki dla maluchów. Organizując koncerty, spotkania i różne akcje, pozyskiwaliśmy pieniądze na cele akcji pomocowych.

Julia Huliuk z Łucka z dziećmi: Dmytrem, Maksymem i Sofijką w domu państwa Chraniuków (styczeń 2016)

Stowarzyszenie, a głównie Pani rodzina, opiekowało się rodzinami żołnierzy, którzy zginęli na wschodzie Ukrainy.

To zupełnie inny temat. Nasze stowarzyszenie wzięło udział w ogólnopolskiej akcji pomocy osobom, które przetransportowane samolotem rządowym do Warszawy, przeszły w stolicy różne operacje, najczęściej związane z urazami postrzałowymi. Po operacji wykonanej w Warszawie żołnierzy ukraińskich, a także rannych ochotników przewożono do różnych ośrodków w całej Polsce. W Poznaniu wiele rodzin przyjęło do swoich domów Ukraińców, którzy tutaj przechodzili rehabilitację. Serhij Nużnenko (podopieczny naszej rodziny) został przywieziony do Polski na noszach, po czterech miesiącach wrócił do Kijowa bez kul, o własnych nogach. Stowarzyszenie „Polska-Ukraina” było głównym koordynatorem i organizatorem leczenia rannych i ich rehabilitacji w Poznaniu. Podczas Ukraińskiej Wiosny w 2014 roku zaczęła się zupełnie nieplanowana akcja pomocy dzieciom, których ojcowie zginęli na Majdanie czy na wojnie. Kuba Frycz, ośmiolatek z Poznania, zebrał pewną kwotę pieniędzy, którą przeznaczył na „pomoc dla Ukrainy”. Nawiązałam kontakt z wolontariuszami ukraińskimi, dzięki czemu pieniądze i upominki otrzymał ośmiolatek z Kijowa – dziecko Niebiańskiej Sotni. Latem była akcja „Plecak do szkoły”, a jesienią pytanie od wolontariuszki ze Lwowa: „Czy nie zaprosilibyście mamy z dwojgiem dzieci z Krymu, których ojciec był pierwszym oficerem, który zginął od kuli snajpera?”. I tak się zaczęło. Co roku organizujemy w Poznaniu tygodniową gościnę 2‑3 młodych wdów z dziećmi.

Wracając do Ukraińskiej Wiosny, który z projektów warto powtórzyć?

Dwunastego maja w Sali Wielkiej CK Zamek odbędzie się koncert orkiestry NAONI, którą słyszeliśmy już tutaj 5 lat temu. Dla czytelników warto rozszyfrować ten skrót: Narodowa Orkiestra Instrumentów Ludowych. Około pięćdziesięciu muzyków z Kijowa zagra na ukraińskich instrumentach ludowych. Będą bandury, cymbały, flet prosty zwany sopiłką, trombity, buhaj, skrzypce, drumle i wiele innych. Tym razem orkiestra zaprezentuje współczesną muzykę ukraińską i nie tylko.

Chętnie wróciłabym do projektu warsztatów muzycznych dla młodzieży polskiej i ukraińskiej. Koncert symfoniczny w wykonaniu uczniów Poznańskiej Ogólnokształcącej Szkoły Muzycznej II stopnia im. Mieczysława Karłowicza i Lwowskiej Średniej Szkoły Mistrzostwa Muzycznego im. Sołomiji Kruszelnickiej był przykładem realizacji wspólnego celu, namacalnego twórczego poznawania kultury.

Co jeszcze zaproponuje Ukraińska Wiosna mieszkańcom i gościom Wielkopolski podczas tegorocznej edycji?

Fantastyczny projekt fotograficzny Stepana Rudyka „Niewidzialni” na Starym Rynku – od 10 maja, 12 maja w Gnieźnie, a 13 maja w Blue Note w Poznaniu koncert „Igor Hnydyn Project”, wystąpi niezwykły perkusista w projekcie ukraińsko-polskim. Obejrzymy trzy filmy (jeden w Lesznie, dwa w Poznaniu), 12 maja „RozPoznania dla najmłodszych”, czyli specjalne zwiedzanie Bramy Poznania. Z całym programem można zapoznać się na stronach naszego stowarzyszenia oraz na Facebooku, gdzie informacja jest ogólnie dostępna i na bieżąco aktualizowana.

Dlaczego Ukraińska Wiosna? Nie lato czy na przykład jesień?

Bo wszystko zaczęło się wiosną, w maju 2008 roku. I tak zostało. Jesienią trudno coś organizować. Szkoła zaczyna się we wrześniu, uczelnie startują w październiku. Zanim wszystko się rozkręci – już listopad stuka do drzwi. Dzień jest krótki, w naszym klimacie szary, bury i ponury. A wiosną i dzień dłuższy, i słońca więcej, a nowa energia pobudza do życia i aktywności. Dlaczego Ukraińska? Bo mówimy o Ukrainie. A więc w maju spotkajmy się wszyscy na Ukraińskiej Wiośnie w Poznaniu, Gnieźnie, Bojanowie i Lesznie.

Щорічна весна з Україною

Про Фестиваль Культури “Українська Весна” у Познані з присяжним перекладачем української мови, багаторічною викладачкою української мови в Університеті імені Адама Міцкевича в Познані, активістикою, волонтеркою і  організаторкою  щорічного фестивалю Українська Весна у Познані Паньою Аньою Хранюк розмовляє Марта Худзік.

Марта Худзік: З чого почалась весна, власне Українська Весна в Познані?

Aнна Хранюк: Якби у Познані не відкрилось Почесне Консульство України, то не  знаю чи ми взагалі б розмовляли про Українську Весну. Фестиваль є “дитиною” пана Лукаша Хоровського. Не одну годину ми з моїм чоловікою і паном Лукашом провели за розмовами, щоб знайти спосіб показати українську культуру мешканцям Великопольщі.  

Щоб реалізувати будь-який проект потрібні гроші. Менші чи більші, але без них не можна нічого зробити. На великий проект, про який ми мріяли, потрібні були фінанси, які могла отримати організація, але не почесне консульство. Власне тому ми вирішили створити Суспільно-Культурне Товариство “Польща-Україна” в Познані, яке вже 11 рік організовує Фестиваль Культури “Українська Весна”. Від самого початку нашим пріоритетом був високий художній рівень фестивалю. Професіоналізм, в найкращому значенню цього слова, є основою щорічного фестивалю. Весною ми запросили відомих українських виконавців — солістів Одеського національного академічного театру опери і балету, Одеської Філармонії, які в “Вазі” виступили з чудовим концертом українських пісень і романсів. Також у нас гостював Театр ім. Леся Курбаса зі Львова, музична група “Перкалаба” з Івано-Франківська, фантастичний танцювальний колектив “Юність” зі Львова. На площі Археологічного Музею ми організували виставку різьби Вячеслава Борецького. Це був тільки початок.

МХ: В 2008 році, коли фестиваль мав свій початок, в Познані не було ще так багато українців, то цільовою аудиторією були поляки, виходить.

АХ: Так! Безсумнівно так, польська аудиторія. Пан Лукаш (помер в 2011 р. – за редак.) був поляком, його головною метою було показати українську культуру польському суспільству, на його батьківщині — в Великопольщі. Не зважаючи на те, що на даний момент в Познані проживає багато українців, поляки надалі залишаються номером один. Серед моїх знайомих поляків є багато таких, які питають про програму фестивалю кожної весни і запрошують своїх друзів. Українці, в свою чергу, прагнуть хоча б частини своєї батьківщини, родинного дому, тому багато з них долучається до організації фестивалю в ролі волонтера або учасника, в характері глядача-слухача.

Анна Хранюк під час Фестивалю Культури “Українська Весна” (травень 2017), фот. Михайла Антоневича

МХ: Чи під час першого фестивалю польський глядач взагалі був зацівлений українською культурою? Познань для мене є містом, яке тягнеться більше до західньої культури, ніж до східньої.

АХ: Я живу в Познані з 1991 року. Власне тоді в Інституті Російської Філології Університету ім. А. Міцкевича відкрили Україністику, котра стала “оазисом” українського життя в Познані. Студенти-україністи, в більшості поляки, як правило були зацікавлені всім, що було пов’язано з Україною. До 2008 року, дебютного року Фестивалю Культури “Українська Весна”, випусників цього факультету вже було багато, а з кожним роком кількість “ентузіастів” все збільшувалась.

МХ: Якщо говорити про людей, які створили і творять фестиваль…

АХ: Це була ця група, яка заснувала Суспільно-Культурне Товариство “Польща-Україна” у Познані. Щоб заснувати таке товариство потрібно було 15 осіб, знайти яких не було проблемою. Серед них були пан Лукаш Горовський з родиною, я з чоловіком і сином, студенти і також їхні друзі та знайомі. Познанські україністи  не приховували своєї любові до «українського» і це вони стали тим двигуном Української Весни. Тут варто згадати їхні імена: Ришард Купідура з дружиною Юлією, Оля Кузьміч, Івонка Стасяк, Кася і Ігор Ксенич, а також Еміла Мілевська, Ірина Борковська, Мар’яна Кріль, Анна Демчур. До “старої команди” приєднались: Вероніка Вардзиньська, Томаш Стричнєвіч, Агнєшка Левандовська, Регіна Григель, Марія Андрухів і Марта Худзік. Звичайно не забуваймо про Вітольда Хоровського — почесного консула України в Познані, Директора Суспільно-Культурного Товариства “Польща-Україна” у Познані.

МХ: Чи ви очікували, що фестиваль матиме аж настільки важливу позицію в культурному житті Познані?

АХ: Ні, ніхто не очікував. Минулого року ми відсвяткували маленький ювілей — десять років. Коли ти починаєш щось робити, думаєш лише про те, щоб все вийшло якнайкраще. Вдалося? То зробимо наступного року.  Коли в 1997 році я робила зі студентами кутю,  ми приготували близько 3-ьох літрів пшениці з маком, медом і горіхами. Ми тоді не думали, що повторювана кожного року різдвяна зустріч буде зустріччю 150-200 осіб, для яких ми готуватимемо близько 60 літрів куті. Я маю надію, що “Українська Весна” також протримається хоча б до 20-річного ювілею.

“Двигун” Української Весни, фот. Степана Рудика

МХ: Останніми роками в Познань приїхало багато українців, багато студентів і молоді. У зв’язку з цим, кількість волонтерів збільшиться цьогоріч?

АХ: Так, цього року зголосилось дуже багато волонтерів. Останніми роками не вистачало волонтерів. Добре, що молодь хоче працювати для якоїсь ідеї.  Жити на чужині не так легко, і ті, хто приїжджає, зазвичай шукають людей зі свого краю. Це нормально. Але є і такі, які асимілюються і не цікавляться нічим, що нагадує їм батьківщину.

МХ: Коли в 2013-2014 роках змінилась політична ситуація в Україні, фестиваль змінив трохи свій первинний задум. Війна відбилась в програмі Української Весни. Появилися виставки про Євромайдан і війну на Донбасі; організовувалися зустрічі, які  цих подій стосувалися. Тоді фестиваль з культурного проекту став більше суспільним. Пріоритетом тоді було допомогти всіма способами.

AХ: Пріоритет і цілі Української Весни не змінилися. Допомогою займалося Суспільно-Культурне Товариство “Польща-Україна” в Познані. Це був такий час, коли треба було показати суспільству, що не тільки культура є важливою. Суспільні цінності дуже важливі, тим більше в такий не легкий для України час. Ми організували низку суспільний акцій, а саме “Шпьох” – ми збирали одяг і косметику для немовлят. Організовуючи концерти, зустрічі і різні акції ми шукали гроші для допоміжних акцій.

Юлія Гулюк з Луцька з дітьми: Дмитрем, Максимом і Софійкою в домі родини Хранюк (січень 2016)

MХ: Товариство, а зокрема Ваша родина опікувалися родинами солдатів, які загинули на Сході України.

AХ: То взагалі інша тема. Наше Товариство взяло участь в загальнопольській ації допомоги людям, яких було транспортовано урядовим літаком до Варшави і які в столиці проходити різні операції, які найчастіше були пов’язані з стрільовим пораненнями. Після виконаної операції у Варшаві, українських солдатів, а також ранених добровольців було перевезено до різних установ по цілій Польщі. В Познані багато родин прийняло до свого дому українців, які тут проходили реабілітацію. Сергій Нужненко, який був під опікою нашої родини був привезений до Польщі на носилках, а по чотирьох місяцях вернувся до Києва без куль і власними ногами. Товариство “Польща-Україна” було головним координатором і організатором лікування ранених та їх реабілітації в Познані. Під час Української Весни в 2014 році почалась взагалі незапланована акція допомоги дітям, в яких батько загинув на Майдані або на війні. Куба Фрич — восьмилітній хлопчик з Познані зібрав певну суму грошей, які передав як “допомогу для України”. Я нав’язала контакт з українськими волонтерами, дякуючи яким гроші отримав восьмилітній хлопчик з Київа — дитя “Небезної Сотні”. Літом була акція “Наплічник до школи”, а осінню я отримала питання від волонтерки зі Львова: “Чи ви б не запросили матері з двома дітьми з Криму, в яких батько був перши офіцером, який загинув від снайперської кулі?”. І так почалось. Щороку ми організовуємо в Познані тижневу гостину для 2-3 вдовів з дітьми.

MХ: Вертаючись до Фестивалю Культури “Українська Весна”, який з проектів варто повторити?

AХ: 12 травня у Великій Залі в Замку вілбудиться концерт оркестри НАОНІ, який виступав вже тут 5 років тому. Для Читачів варто розшифрувати цю абрівіатуру: Державний Оркестр Народних Інстурментів України. Близько 50 музикантів з Київа заграють на українських народних інструментах. Зазвучить бандура, флейта, тобто сопілка, тримбіти, бугай, скрипки, дримби і багато інших. Також оркестр зарепрезентує сучасну українську музику і не тільки.

Охоче повернулась б до проекту музичних майтер-класів для польської і української молоді. Симфонічний концерт у виконанні учнів Познансьої Загальної Музичної школи ІІ рівня ім. Мєчислава Карловича і Львівської Середньої Музичної Школи ім. Соломії Крушельницької був прикладом реалізації спільної мети, спільного пізнавання культури.

MХ: Що ще запропонує “Українська Весна” мешканцям і гостям Великопольщі цього року?

АХ: Фантастичний проект фотографій Степана Рудика “Невидимі” на Старому Ринку — від 10 травня, 12 травня в Гнєзні, а 13 травня в Blue Note в Познані концерт “Проект Ігора Гнидина”, тобто неймовірного перкусиста в польсько-українському проекті. Дивитимемось три фільми (один в Лешні, два в Познані), 12 травня “РозПознаня для наймолодших”, тобто спеціальна екскурсія в Брамі Познаня. З цілою програмою можна ознайомитися на інтернет сторінці  http://poznajsasiada.org/ і на сторінці групи товариства у фб https://www.facebook.com/ukrainska.wiosna/, де інформація є актальною і загально доступною.

MХ: Чому Українська Весна? Не літо або, скажімо, осінь?

AХ: Тому що все почалось весною, в травні, 2008 року. І так залишилось. Осінню важко щось зорганізувати. У вересні починається школа, в жовтні навчання починають студенти. Поки все розкрутиться — вже листопад стукає в двері. День є коротким, сірим, темним і похмурим. А весною і день є довшим, і більше сонця, і нова егернія будить до життя і активності. А чому українська? Бо говоримо про Україну. Тому в травні всі зустрінимось на “Українській Весні” в Познані, Гнєзні, Боянові і Лешні.

переклад: Марта Худзік